Сиджу у мами в лікарні. Поруч лежить бабуся, років під 90. Приходить до неї дід, ледь волочачи ноги…
І я боюсь відпустити…
“Сиджу у мами в лікарні. Поруч лежить бабуся, років під 90. Приходить до неї дід, ледь волочачи ноги, такий же сухенький, як і вона. Дістає з пошарпаної авоськи просту їжу, яку приготував сам: натерте яблуко в банці, відварну курочку, поламану на дрібні шматочки, щоб їй було зручно і практично не потрібно було жувати. Вони майже не розмовляють. Дідусь сидить скорчившись на стільці поруч з нею і просто тримає її за руку… як ніби, якщо відпустить, то вона піде назавжди…
І я подумала про те, що ж людям молодим, повним сил і здоров’я, заважає так само трепетно ставитися один до одного? Чому така недбалість у відносинах? Адже настане час і доведеться лицем до лиця зіткнутися зі старістю і безпорадністю. І як важливо мати поруч близьку людину, споріднену душу, яка до останніх днів, з останніх сил буде тримати тебе за руку, боячись відпустити…”
